ТРАНСДИСЦИПЛІНАРНІСТЬ І «СУСПІЛЬСТВО ЗНАННЯ» В РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

Abstract

Проаналізовано сучасну вітчизняну філософію науки в контексті розвитку трансдисциплінарності. Виявлено значення синергетичної парадигми для сучасної філософії науки. До цього часу одним із найважливіших підходів у виокремленні етапів філософії науки й відповідних типів раціональності вважався підхід В. Степіна, котрий виділяє класичний, некласичний і постнекласичний типи раціональності, відповідно в переважній більшості його досліджень говориться про класичний, некласичний і постнекласичний тип розвитку філософії. Тут виникає питання щодо співвіднесення постнекласичного й постмодерного типу філософії, а також відповідностей постнекласичного й синергетичного підходів у філософії науки.

Мета і завдання роботи – проаналізувати сучасну вітчизняну філософію науки в контексті розвитку трансдисциплінарності й синергетичної парадигми як елементів нового «суспільства знання».

Трансдисциплінарність розуміють насамперед у трьох основних значеннях. У першому значенні це поняття пов’язують із конкретними досягненнями дослідника, ідеться про універсальність знань конкретної людини, «людини-енциклопедії». У другому значенні мають на увазі рівноправність різних способів пізнання, тут «методологічний анархізм» Пола Фейєрабенда доповнюється ліберальним визнанням діяльності різних дисциплін і прав маловідомих учених, а також повсякденного й художнього досвідів. У третьому значенні «трансдисциплінарність» трактують як принципово новий спосіб наукового пізнання, що не зовсім може бути виведений із досвіду міждисциплінарності, це новий принцип організації наукового знання, що відкриває широкі можливості взаємодії багатьох дисциплін, наук і парадигм дослідженні у вирішенні комплексних проблем природи й суспільства на різних рівнях пізнавальної активності.

Філософія науки демонструє глибокий потенціал у розвитку «суспільства знань». Як власне філософські, так і соціокультурні передумови сприяють розвитку філософії науки в синергетичному й трансдисциплінарному річищі.

Не претендуючи на методологічний загальний контроль, нова філософія науки передбачає інтегральне й фрактальне розуміння багатьох актуальних проблем сучасності.

Постнекласичне розуміння наукового дослідження й філософії науки передбачає відмову від класичних регулятивів у поясненні й описі соціальних явищ, разом з тим у постнекласичному дослідженні відроджується розуміння істини як складного багатофакторного явища й довіри як способу взаємодії науки й суспільства.

Постнекласична філософія науки передбачає подолання дисциплінарних суперечностей шляхом діалогу й інтеграції наявного знання, низку нових методів, у т. ч. трансфлексію, критичне мислення, експертний діалог, культурний діалог, оцінку ризиків.

Постнекласична філософія науки пов’язана з аксіологічним вимірюванням знання й науки, співвіднесення наукових цінностей з соціальними цілями й завданнями, розуміння цінності самоорганізації й множинності.